Читати книгу - "Ходіння Туди і Назад"

− Згодна. Але, правду кажучи, з усіх книжок пані Забужко ця сподобалася мені найменше.

− Бо вона справді значно поступається решті. І все ж її ти прочитала першою, правда ж?

− Так.

− А до того ти й не знала, хто така Забужко. І якби не назва, то й не взяла б її книжку з полиці.

Чоловік казав правду. Хоч як це гірко, але факт залишався фактом: нас уже мало цікавить зміст, нас цікавить форма.

− Але прочитавши цю книжку, ти захотіла прочитати й інші її твори. І хоч перша тобі не зовсім сподобалася, ти вже не змогла забути цієї авторки і врешті-решт перечитала справді хороші тексти. Який тобі сподобався найбільше? Дай угадаю: «Казка про калинову сопілку»?

− Так. А як ви здогадалися?

− Це просто. Тобі вона не могла не сподобатися.

− Отже, щоб хтось читав твої хороші твори, треба написати щось поганеньке, але майстерно його прорекламувати, вставити кілька вбивчих слів у назву і в такий спосіб змусити про себе заговорити?

− Шкода, але так і є. Це доводить і книжка, яку ти щойно прочитала.

− Але ж це не творчість, це… Це замануха…

Оксентій розсміявся так щиро й по-дитячому, аж на якусь мить мені здалося, що він і не дід зовсім, а підліток-шибайголова.

− Браво, люба моя. Я стільки часу думав, як усе це назвати, і ніяк не міг придумати (жодні заморські «реклама», «PR» мені не подобаються), а тобі це вдалося за виграшки. Браво! − Він ніяк не міг пересміятися. Врешті трохи заспокоївся й повів далі: − Справді замануха. Раніше письменники про таке не думали. Але в часі, з якого ти прийшла, інакше не можна. Письменники вдаються до різних заманух. От хоча б той роман, що ти його щойно прочитала. Ти не знаєш, але він має продовження.

− Справді? − Я страшенно зраділа. Невже в цієї жінки прокинулася совість і вона вирішила винагородити своїх читачів за терпіння й розповісти все-таки, що сталося з її героями в найцікавіші моменти їхнього життя.

Та з виразу обличчя свого співрозмовника я збагнула, що не все так просто. І таки переконалася, що письменниця не така вже й звичайна, а її другий роман довів, що вона ще й справжня садистка.

− Перша книжка зчинила в читацьких колах страшенний галас, − продовжував Оксентій, − багато разів перевидавалася, на ній заробили купу грошей і сама авторка, і безліч стерв’ятників, що зазвичай на такому наживаються. Та читачі вимагали продовження. Жінка довго відмовлялася, та врешті здалася. Твір ще не було дописано, а вже всюди його рекламували. Письменниця розуміла, що ця її книжка не має бути слабшою за першу, а навпаки. Але як цього досягти? Що ще таке придумати?

Я згорала з цікавості, а дід, як на зло, не квапився.

− І що ж ти думаєш? Виходить книжка. Її вмить змітають із полиць. Але тільки тому, що сподіваються на провал. Адже зрозуміло: якщо вона просто позакінчує історії кожного свого випадкового героя, то твір буде банальний і на латку не годитиметься попередньому.

− І як же вона викрутилася? Відчуваю, так просто ця письменниця не здалася. І що писала продовження не задля грошей, а тому, що справді хотіла довести свій талант, хай навіть це талант піарника.

− Не поспішай, доню. Усе взнаєш. У творі, як з’ясувалося, вона таки змальовує тих же героїв, що й у попередньому, навіть послідовність їхньої появи в тексті однакова. Проте розповідь починається не з того місця, у якому закінчилася, а значно пізніше. Знову розлогі теревені про життя, проблеми, їх розв’язання; знову безсистемне перестрибування на іншого героя і… лише невеликий натяк (у кожній історії) на якусь давню подію, що неабияк змінила життя героя. Але що то за подія, авторка жодного разу не обмовилася. Ми розуміємо, що в житті кожної цієї випадкової людини щось сталося, щось дуже вагоме: когось, можливо, викрали інопланетяни, і після того в нього з’явився дар провидця; когось пограбували й побили в під’їзді, і тепер він став чемпіоном із боксу; хтось зламав ногу, тому не став танцюристом, зате почав малювати геніальні картини. Але, як і в першій книжці, наша письменниця-авантюристка так і не розкриває нам таємниці тих подій, які сталися в житті її персонажів. Вона знову ошукує читачів, знову розставляє пастки, у які вони з власного бажання втрапляють, але головне − вона зберігає своє обличчя − обличчя талановитої витівниці.

− Оце круто!

У мене не було слів. Я б до такого ніколи не додумалася.

− Ох, до яких лише заманух не вдаються письменники!

− То ви знаєте ще якісь цікаві випадки?

− Безліч, − усміхнено продовжував дідусь. − Одна вигадниця до такого додумалася! Написавши доволі цікаву, захопливу, хоча й не геніальну книжку, вона вирішила увічнити її назву в літературі. І в який спосіб? Вона пише ще дві книжки, які мають однаковий початок. Але доходячи до певного місця, скажімо, до зав’язки, у кожній із них починають відбуватися геть інакші події, з’являються інші герої і відповідно розвивається зовсім інший сюжет. Домовившись із видавцями, усі три книжки вона видає як одну: з однаковою назвою, з однаковою обкладинкою і з однаковими реквізитами. Візьмеш ці три книжки в руки − і наче одна, та коли почитати всі, то вони геть різні. Отак усі три варіанти й пішли на книжкові полиці в бібліотеки. Крім того, мудрі видавці подбали, щоб книжки старанно перемішали і щоб у кожному магазині були всі три твори. Щоб троє сусідів, купивши на одному лотку начебто один роман, насправді читали зовсім різні.

− Анотації теж були ідентичні?

− Так.

− Але ж якщо вони геть різні, то як це можливо?

− А ти хіба ніколи не читала анотацій? Хіба вони колись бувають конкретними? Зазвичай в анотаціях пишуть про зав’язку твору, а тут саме до зав’язки вони ідентичні.

− Усе одно не розумію.

− Скажімо, така анотація: «Вона сильна й упевнена в собі жінка, вона має все, про що може мріяти самодостатня особистість: сім’ю, власну справу, друзів… Та все її життя змінює випадок… Чи вдасться героїні витримати бурхливу круговерть життя й залишитися собою?» Випадок може бути різним, і залежно від нього й розгортатимуться події. Отже, це може бути анотація і для детективу, і для любовного роману, і навіть